неділя, 18 грудня 2011 р.
Салатова фіалка. - Українці Кубані: Доброго дня)Наша команда має назву "Салатова фіал...
Чому з'явилися українці на Кубані
У другій половині XVIII століття нашій Батьківщині було завдано тяжких ударів: 1764 року Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій, а 1775-го ліквідувала Запорозьку Січ; у 1781 р. Україна втратила залишки автономії. Було закріпачено селян. Значна частина українських земель опинилася в руках російських поміщиків.
"Всі блага землі запорожців дістались іншим, - писав історик Дмитро Яворницький, - самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку" 1.
Під час першої хвилі міграції, в 1792 - 1794 роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.
Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї та спосіб існування - хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині...
Серед сучасних українських істориків найбільш повно вивчив історію переселення українців на Кубань Євген Петренко, кубанський козак зі станиці Кримської. Його кандидатська дисертація так і називається - "Переселення козаків і селян України на Кубань". До речі, Є. Петренко веде свій родовід від українських козаків, що 1809 року з Полтавської та Чернігівської губерній переселилися на Кубань. Написав він і ґрунтовну передмову до книги Рената Польового "Кубанська Україна". З цієї книги я й взяв деякі відомості...
Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський курінь і Нижчестебліївський отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь - від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.
Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі в 1802 - 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.
Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 - 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилося понад 41 тисячу осіб 5.
В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, "вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях" 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.
Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.
Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.
Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що в XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр... Всі інші завмерли, змирившись із поневоленням...
Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх "турецьких" запорожців, які, "покаявшись", отримали від Миколи I "прощєніє ґрєхов" і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю "смить прєдатєльство" і "довєсті прєданность російскому царю".
На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань - проти їхньої волі. Так недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорозької Січі - чорноморців і азовців.
За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українці. Але слід зазначити, що крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.
Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.
Слід зазначити, що в урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. "Цей нарід (тобто українці)… - писав російський дослідник Риттих, - приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць" 9.
Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч активного українського елементу як першопрохідників у неосвоєних чи малоосвоєних землях імперії, й не тільки на Кубані, але й у Терській області й Ставропольській губернії. Про сибіри і казахстани я вже не говорю...
Слід сказати, що на Кубань переселялися й українці Галичини, Закарпаття, Буковини - українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини, а також вихідці з Бессарабської губернії, особливо з Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де мешкало багато нащадків запорозьких та задунайських козаків 10.
Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українців було понад 36 відсотків населення, Курської - 22,3%, Донської області - близько 29% українців, Бессарабської губернії - майже 20%, Люблінської - майже 17%, Ставропольської - понад 36% українців 11.
Щоб приховати переважання українського населення Кубані, хитрі московські голови під час перепису 1897 р. об'єднали росіян і українців в одну графу 12. Добре, що була графа про рідну мову. Тому дослідники могли говорити лише про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою.
Отже згідно з переписом 1897 року на Кубані тих, хто вважав рідною українську мову, було 49%. Російську визнало рідною 41% населення.
Зрозуміло, що поділ за рідною мовою хоч і дає уявлення про національний склад населення Кубанської області, та все ж не до кінця повне - адже добре відомо, "що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі, - писав відомий географ Степан Рудницький. - Уже в 70-х роках (ХIХ ст.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані... Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком" 13.
Якщо говорити про Чорноморську губернію, яка межувала з Кубанською областю і охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, то за переписом 1897 р. українську мову тут визнали рідною понад 16% осіб... Не слід забувати, що й тут, як і "всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами" 14.
Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2%. Росіян було 42,7%. Серед останніх багато було "паперових росіян".
Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорозьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані.
Та й у 1950 - 1960-х роках на Кубані буяла українська стихія.
"Потрапивши на початку 1950-х років на Кубань, - писав у своїй книзі "Кубанська Україна" Ренат Польовий, - я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні, так і козаки в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей...
Топоніміка тієї місцевості також українська... Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. "Ще не вмерла Україна" там була звичайною застільною піснею... По-стародавньому справлялися весілля.
Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав "станичною", російську, щоправда, - "городською". Себе місцеві жителі вважали "руськими", а росіян - "кацапами"...
Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії...
Підтримані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, в рибацькому селищі Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, прибульці створили селищний осередок компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом О. Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні "савєтскіє патріотіческіє пєсні"... 15.
Зрозуміло, що від сучасного покоління кубанців приховується правдива історія Визвольних змагань 1917 - 1920-х років. Сучасні кубанські козаки уявлення не мають про те, як їхні батьки і діди в лавах Кубанської армії та Армії УНР боролись за свободу українського народу, як їхні рідні до середини 1920-х років у складі партизанських загонів вели збройну боротьбу проти російської окупації Кубані. Не знають про це і їхні брати з Великої України. Тому ми й започаткували цикл радіопередач "Кубанська Україна", бо хочемо відновити духовний зв'язок між українцями різних українських земель.
У другій половині XVIII століття нашій Батьківщині було завдано тяжких ударів: 1764 року Катерина II скасувала в Україні гетьманський устрій, а 1775-го ліквідувала Запорозьку Січ; у 1781 р. Україна втратила залишки автономії. Було закріпачено селян. Значна частина українських земель опинилася в руках російських поміщиків.
"Всі блага землі запорожців дістались іншим, - писав історик Дмитро Яворницький, - самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть за Атлантичний океан, у Сполучені держави, себто Америку" 1.
Під час першої хвилі міграції, в 1792 - 1794 роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.
Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї та спосіб існування - хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині...
Серед сучасних українських істориків найбільш повно вивчив історію переселення українців на Кубань Євген Петренко, кубанський козак зі станиці Кримської. Його кандидатська дисертація так і називається - "Переселення козаків і селян України на Кубань". До речі, Є. Петренко веде свій родовід від українських козаків, що 1809 року з Полтавської та Чернігівської губерній переселилися на Кубань. Написав він і ґрунтовну передмову до книги Рената Польового "Кубанська Україна". З цієї книги я й взяв деякі відомості...
Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський курінь і Нижчестебліївський отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь - від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.
Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі в 1802 - 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.
Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 - 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилося понад 41 тисячу осіб 5.
В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, "вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях" 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.
Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.
Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.
Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що в XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр... Всі інші завмерли, змирившись із поневоленням...
Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх "турецьких" запорожців, які, "покаявшись", отримали від Миколи I "прощєніє ґрєхов" і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю "смить прєдатєльство" і "довєсті прєданность російскому царю".
На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань - проти їхньої волі. Так недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорозької Січі - чорноморців і азовців.
За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українці. Але слід зазначити, що крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.
Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.
Слід зазначити, що в урядових колах царської Росії існувала думка, що найкращими переселенцями є українці і, перш за все, полтавці та чернігівці. "Цей нарід (тобто українці)… - писав російський дослідник Риттих, - приносить безсумнівну користь державі, якщо тільки скористатися розумно його природною схильністю бути основою заселення, майбутнього багатства і процвітання нових місць" 9.
Таким чином, Російська імперія успішно використала сотні тисяч активного українського елементу як першопрохідників у неосвоєних чи малоосвоєних землях імперії, й не тільки на Кубані, але й у Терській області й Ставропольській губернії. Про сибіри і казахстани я вже не говорю...
Слід сказати, що на Кубань переселялися й українці Галичини, Закарпаття, Буковини - українських земель, що тимчасово входили до складу Австро-Угорщини, а також вихідці з Бессарабської губернії, особливо з Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де мешкало багато нащадків запорозьких та задунайських козаків 10.
Переселення здійснювалося і з інших губерній, в яких українці становили помітний відсоток населення, зокрема з Воронезької, де українців було понад 36 відсотків населення, Курської - 22,3%, Донської області - близько 29% українців, Бессарабської губернії - майже 20%, Люблінської - майже 17%, Ставропольської - понад 36% українців 11.
Щоб приховати переважання українського населення Кубані, хитрі московські голови під час перепису 1897 р. об'єднали росіян і українців в одну графу 12. Добре, що була графа про рідну мову. Тому дослідники могли говорити лише про поділ населення Кубанської області за мовною ознакою.
Отже згідно з переписом 1897 року на Кубані тих, хто вважав рідною українську мову, було 49%. Російську визнало рідною 41% населення.
Зрозуміло, що поділ за рідною мовою хоч і дає уявлення про національний склад населення Кубанської області, та все ж не до кінця повне - адже добре відомо, "що, може, ніде не записано стільки українців на москалів, як саме на Підкавказзі, - писав відомий географ Степан Рудницький. - Уже в 70-х роках (ХIХ ст.) числив Чубинський не менш, як 60% українців на Кубані... Українська мова й звичай панують усюди на Кубанщині й заглушили московщину майже цілком" 13.
Якщо говорити про Чорноморську губернію, яка межувала з Кубанською областю і охоплювала смугу Чорноморського узбережжя, то за переписом 1897 р. українську мову тут визнали рідною понад 16% осіб... Не слід забувати, що й тут, як і "всюди на Підкавказзі, мусило багато українців стати паперовими великоросами" 14.
Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2%. Росіян було 42,7%. Серед останніх багато було "паперових росіян".
Таким чином, і через 134 роки з часу переселення перших запорозьких козаків на Кубань українці не лише зберегли свою мову, традиції, звичаї, але й чисельно складали найбільшу етнічну спільноту Кубані.
Та й у 1950 - 1960-х роках на Кубані буяла українська стихія.
"Потрапивши на початку 1950-х років на Кубань, - писав у своїй книзі "Кубанська Україна" Ренат Польовий, - я відчув, що опинився ніби на своїй рідній Україні. Як іногородні, так і козаки в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей...
Топоніміка тієї місцевості також українська... Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. "Ще не вмерла Україна" там була звичайною застільною піснею... По-стародавньому справлялися весілля.
Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав "станичною", російську, щоправда, - "городською". Себе місцеві жителі вважали "руськими", а росіян - "кацапами"...
Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії...
Підтримані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, в рибацькому селищі Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, прибульці створили селищний осередок компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом О. Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні "савєтскіє патріотіческіє пєсні"... 15.
Зрозуміло, що від сучасного покоління кубанців приховується правдива історія Визвольних змагань 1917 - 1920-х років. Сучасні кубанські козаки уявлення не мають про те, як їхні батьки і діди в лавах Кубанської армії та Армії УНР боролись за свободу українського народу, як їхні рідні до середини 1920-х років у складі партизанських загонів вели збройну боротьбу проти російської окупації Кубані. Не знають про це і їхні брати з Великої України. Тому ми й започаткували цикл радіопередач "Кубанська Україна", бо хочемо відновити духовний зв'язок між українцями різних українських земель.
пʼятниця, 18 листопада 2011 р.
Наша команда Женя Федоренко,Даценко КАтя,ФедоренкоІра
Наша команда називається Зелені Фіалки.Мивибрали тему Українці Кубані.Ми вибрали цю тему що нам стало цікаво.а назвали ми свою команду так бо нам ця назва сподобалась вона необична.нам цікаво як це Українці Кубані і чому їх так називають.як там вони живуть.
Я спілкувався з людьми Кубані вони привітні одразу погодились мені допомогти .При спілкуванні я зрозумів що українську мову вони не розуміють.З ними дуже цікаво розмовляти мені розповіли ,що в школах і коледжах українську мову не викладають.
Своїми звичаями і традиціями вони невідрізняються від нес.
В них різниця в часі десь приблизно 2 години.
Я попросив щлб мені скинули фотогафії ось вони:
. Памятник Георгию Победоносцу
Майже ціле сторіччя чорноморські козаки всерйоз не задумувалися про свої національні корені, тому що приналежність до козачого стану в основному забезпечувала їх господарські, військово-політичні і цивільні права. Про те, що козак може ворогувати з козаком, вони стали задумуватися лише після злиття Чорноморського і частини Лінійного військ у єдине Кубанське козаче військо в 1860 р. Під одним дахом зібралися представники двох різних за мовою і культурою народів, що породило як відцентрові, так і доцентрові сили. З одного боку, відбувалося притирання, необхідне зрощування двох складових у щось єдине, що не могло не набрати форми поступової, але неухильної русифікації нових поколінь козацтва, а з іншого, цей же самий процес провокував зародження свідомої боротьби чорноморської інтелігенції, яка народжувалась, за національні права корінних жителів Кубані. Природно, що на початковому етапі вони усвідомлювалися насамперед як право на власну культуру. Перші місцеві українські патріоти: Я. Кухаренко, Я. Мишковський, В. Вареник, В. Золотаренко, І. Подушка - були насамперед козакофілами, але властивий їм глибокий інтерес до рідної мови об’єктивно сприяв тому, що саме тривога за її долю змусила вже їх найближчих послідовників шукати контактів з матінкою-Україною, прагнути до об’єднання розрізнених і нечисленних тоді ще сил. Українську мову чорноморці розглядали як одну з найважливіших складових своєї козачої гідності. І це розуміння вони щасливо передали своїм дітям та онукам. Один із сучасників у самому кінці 60-х років свідчив, що учні катеринодарської гімназії “говорять як на класних заняттях, так і поза малоросійською мовою, ... читають тільки “Енеїду” Котляревського та “Кобзар” Шевченка”. Очевидно про них же, лише трохи доросліших, говорить у своїй історичній записці директор відкритої двома роками пізніше (1871) Першої Кубанської вчительської семінарії Гр. Крижанівський: “Російська мова була для вихованців мовою настільки ж далекою, як, припустимо, мова (старо) слов’янська чи навіть іноземна. …нею рішуче ніхто з жителів станиці не говорив».
Засновник і визнаний лідер усіх перших національних об’єднань українців Кубані так званої “Чорноморської громади” С. І. Ерастов (1856-1953) являв собою тип революціонера, що рано сформувався, виріс, за його власними розповідями, «в оточенні, яке ще зберігало тоді давні запорозькі традиції вільного козацтва». У 1878 році він стає студентом Київського університету й одночасно членом громади молодих українців “Кіш”, бере участь у постановках домашнього театру М. Лисенка, зближується з О. Кониським. У 1880 - поїздка в Женеву і Париж, зустрічі з М. П. Драгомановим та іншими видатними діячами української еміграції остаточно сформували його переконання. Виключений з Київського університету “за неблагонадійність і перебування понад термін за кордоном”, він перебирається в Петербург, де з головою поринає в народовольчу діяльність, працює в гуртку, який об`єднує всю студентську українську молодь столиці. Потім було нове виключення з університету і заслання, роки невлаштованості і революційної роботи, поки в 1894 році не осів у рідному Катеринодарі.
Спочатку створений ним гурток поєднував усього лише трьох. Крім самого Степана Івановича, до нього ввійшли А. Бєлобородов і Л. Бич. У 1901 р. йому вдалося залучити до роботи народного вчителя зі станиці Калузької К. Безкровного і викладача жіночого єпархіального училища І. Ротаря, що користувався найширшим впливом на учнівську молодь. У тому ж 1901 р. в групу С. Ерастова увійшла група реалістів, серед яких виділявся майбутній президент самостійної Кубані Микола Степанович Рябовол. Як показав час, ставка на молодь і на запрошення талановитих представників інтелігенції з України виправдали себе. Тільки влітку 1902 р. на Кубань переїхало десять виключених з Полтавської семінарії учнів, у тому числі С. Петлюра, П. Ткаченко, П. Понятенко, П. Капельгородський та інші. На запрошення Ерастова і його однодумців відгукнулися відомі літератори, які пов’язали своє життя з козачим краєм: Я. Пекуче, Г. Доброскок, В. Самійленко, В. Потапенко, Ганна Супруненко, О. Лісовський та інші. Як писав Ерастов, “організація вийшла сильна, з великими діячами, і робота закипіла”.
Крім нелегальної діяльності: складання і друкування прокламацій, поширення літератури й усної пропаганди серед учнівської молоді і на робочих окраїнах, - члени громади брали найактивнішу участь у всіх громадських організаціях. Все підлягало ідеї пробудження національної самосвідомості кубанського козацтва: поширювалися книги, газети і журнали українською мовою, відзначалися ювілеї українських діячів літератури і мистецтва, організовувалися незліченні гастролі всіх відомих українських труп і корифеїв національного театру. Просвітницьку літературу друкували українською мовою в місцевих друкарнях.
Початок українського книговидання на Кубані також пов’язаний з ім’ям С. Ерастова. Тільки людина такого масштабу, загартований ідейний борець і природжений організатор міг перебороти численні цензурні перепони, які стояли тоді на шляху розвитку національного друкування в Росії. В повній мірі ці заборони діяли аж до 1905 р. і на Кубані, де більшість населення складали вихідці з України. Перші початі С. Ерастовим спроби видання книг українською мовою належать до 1896 р., коли в Катеринодарі побачила світ книжка А. Кримського “Хто ж винен?”. Через рік ця книга була перевидана в Ростові-на-Дону в друкарні І. Тер-Абрам`яна тиражем 1200 прим. Одночасно в Ростові п’ятитисячним тиражем був видрукуваний збірник оповідань Б. Грінченка. Для пробудження інтересу до читання книг українською мовою С. І. Ерастов запровадив звичай обдаровувати ними “колядників” і “щедрувальників”, які, почувши про незвичайні різдвяні і святочні дарунки, хмарою сунули у святкові дні до будинку видавця. Пропагандою книги в сільських районах займалися члени станичних “Просвіт”, осередків підпільної революційної української партії, а також працівники чайних. На великі сільські ярмарки, храмові свята і народні гуляння їх носили спеціально підібрані і навчені Ерастовим книгоноші.
Наступна спроба просунути в маси українське художнє слово пов’язана з ідеєю видання на Кубані “товстого” журналу. Але на клопотання “надійшла дуже коротенька відповідь головного управління у справах друкування: «Издавать журнал на малороссийском наречии под названием “Поступ” признано министром внутренних дел не подлежащим удовлетворению”. На жаль, невдачі (подібні до цієї) зустрічали в російських ліберальних і слав’янофільствуючих колах не співчуття, а скоріше погано приховувану зловтіху.
1. Викладання в нижчій школі на території, заселеній українським народом, зокрема в Кубанській області, повинне вестися українською мовою.
2. Українська мова повинна бути введена у вжиток у всіх просвітительських установах, які функціонують у місцевостях з українським населенням і організовані для освіти мас.
3. У середній і вищій школі, що функціонує на території України, необхідне введення українознавства у вигляді вивчення української мови, літератури, історії, географії й економічних особливостей України.
4. Рекомендувати громадам народних університетів й іншим приватним просвітительським організаціям, що діють на територіях, населених більшістю українців, щоб уникнути докорів у мимовільній підтримці русифікаторської політики і з метою найбільш успішного розвитку справи освіти, широке впровадження як вживання української мови, так і дисциплін з українознавства”.
Доповідач невипадково говорив про Кубань як про територію, населену переважно українцями. Щойно в Катеринодарі були опубліковані більш ніж красномовні дані останнього перепису населення, які підтверджували, що 48,2% родин станичного і сільського населення області вважає своєю рідною мовою “малоруську” і лише 42,7% - такою визнають російську мову. “Таким чином, - дійшли висновку статисти того часу в особі найавторитетнішого етнографа Л. В. Македонова, - судячи з мови, малоруська народність переважає в Кубанській області. Корінне козаче населення переважно говорить малоруською мовою”.
Коли лютнева революція створила умови для активної творчої роботи, першими зібралися на свій з’їзд кубанські педагоги. Він проходив у Катеринодарі 13-14 травня 1917 р. У резолюції педагогічної секції з’їзду говорилося: “1. Принципово погодитися з потребою негайного введення в Кубанському краї навчання рiдною мовою… кількість шкiл українських i росiйських повинна бути пропорцiйна числу людей, якi говорять тiєю або iншою мовою”. Десятий пункт резолюції пропонував негайно приступити до найширшого видання української дитячої літератури. Що стосується “Українського букваря”, то він витримав два видання (1917 р., 1918 р.).
Завдяки ініціативі знизу вже в ході громадянської війни починається масова українізація кубанської школи, періодичної преси, видавничої справи. Книги українською мовою видає С.І.Ерастов. Перша українська газета вийшла в Катеринодарі в 1917 р. Називалася вона “Черноморець”, а видавало її товариство “Ранок”. У 1918 р. у Новоросійську побачили світ перші номери газети “Нове життя”. Пізніше (1919 р.) у столиці Кубанського краю видавалася просвітянська газета “Кубанська зоря” з багатим літературним розділом, у різних видавництвах вийшли казки для дітей, збірник оповідань В. Винниченка, цілий розсип тоненьких книжечок віршів Т. Шевченка, В. Мови, М. Вороного й інших українських літераторів. Окремі видання С. І. Ерастова фінансувалися з Києва, зокрема урядом гетьмана П. Скоропадського. І це зовсім не випадково. З моменту проголошення незалежної Української держави кубанські українці тісно співробітничали з метрополією, шукаючи і частково знаходячи в ній союзника. У Центральній Раді по територіальному представництву Кубань представляв С. Ерастов. Останнім часом багато написано про двотижневий візит кубанської делегації на чолі з М. С. Рябоволом у Київ влітку 1918 р., про підписані тоді військові і економічні договори, покликані максимально зблизити дві держави (Україну і Кубанський край) аж до їх об’єднання. Підвищені симпатії до кубанців мав і С. Петлюра, який фактично починав свій революційний шлях в Катеринодарі, добре знав як про українські симпатії кубанців, так і особливості їх етнічної свідомості.
На жаль, справжнього зближення так і не вдалося досягти… “Единонеделимцев” білого руху турбувало посилення українських позицій у Кубанській раді і кубанському уряді. Влітку 1919 р. денікінською контррозвідкою був злочинно вбитий перший кубанський президент, український патріот і народний улюбленець Микола Рябовол, а в листопаді все тими ж темними силами на Кубані був вчинений державний переворот. Чорноморська фракція в Раді була арештована, її лідер священик О. І. Кулабухов повішений на Фортечній площі, а інші лідери чорноморців депортовані в Константинополь. В тому ж 1919 р. кубанська “Просвіта” була заборонена, а за томик віршів Т. Шевченка, виявлений у козачій хаті, за солодкоголосу бандуру, нерозлучну подругу козака, господаря чекав розстріл.
Трагедія кубанських українців у “країні серпа і молота” вимагає окремої розмови у світлі нових фактів і з урахуванням нашого сьогоднішнього знання про справжню спрямованість вектора, за яким розвивалася вся післяжовтнева історія імперії.
Я спілкувався з людьми Кубані вони привітні одразу погодились мені допомогти .При спілкуванні я зрозумів що українську мову вони не розуміють.З ними дуже цікаво розмовляти мені розповіли ,що в школах і коледжах українську мову не викладають.
Своїми звичаями і традиціями вони невідрізняються від нес.
В них різниця в часі десь приблизно 2 години.
Я попросив щлб мені скинули фотогафії ось вони:
. Памятник Георгию Победоносцу
. Кинотеатр "Аврора"
Улица.Красная(центр)
ТРЦ Галерея
Потім я знайшов стару карту:
Перші національні об’єднання нащадків запорозького козацтва виникли в кінці 19 - початку 20-го сторіччя, через сторіччя після переселення їх на благодатні землі Кубані. Це відбулося в період завершення нескінченних російсько-турецьких воєн, “замирення” Кавказу, досягнення певного економічного благополуччя області, що дозволило поставити на порядок денний чисто гуманітарні проблеми і вирішувати їх у європейському дусі, а не в традиціях “козачої вольниці”.
Майже ціле сторіччя чорноморські козаки всерйоз не задумувалися про свої національні корені, тому що приналежність до козачого стану в основному забезпечувала їх господарські, військово-політичні і цивільні права. Про те, що козак може ворогувати з козаком, вони стали задумуватися лише після злиття Чорноморського і частини Лінійного військ у єдине Кубанське козаче військо в 1860 р. Під одним дахом зібралися представники двох різних за мовою і культурою народів, що породило як відцентрові, так і доцентрові сили. З одного боку, відбувалося притирання, необхідне зрощування двох складових у щось єдине, що не могло не набрати форми поступової, але неухильної русифікації нових поколінь козацтва, а з іншого, цей же самий процес провокував зародження свідомої боротьби чорноморської інтелігенції, яка народжувалась, за національні права корінних жителів Кубані. Природно, що на початковому етапі вони усвідомлювалися насамперед як право на власну культуру. Перші місцеві українські патріоти: Я. Кухаренко, Я. Мишковський, В. Вареник, В. Золотаренко, І. Подушка - були насамперед козакофілами, але властивий їм глибокий інтерес до рідної мови об’єктивно сприяв тому, що саме тривога за її долю змусила вже їх найближчих послідовників шукати контактів з матінкою-Україною, прагнути до об’єднання розрізнених і нечисленних тоді ще сил. Українську мову чорноморці розглядали як одну з найважливіших складових своєї козачої гідності. І це розуміння вони щасливо передали своїм дітям та онукам. Один із сучасників у самому кінці 60-х років свідчив, що учні катеринодарської гімназії “говорять як на класних заняттях, так і поза малоросійською мовою, ... читають тільки “Енеїду” Котляревського та “Кобзар” Шевченка”. Очевидно про них же, лише трохи доросліших, говорить у своїй історичній записці директор відкритої двома роками пізніше (1871) Першої Кубанської вчительської семінарії Гр. Крижанівський: “Російська мова була для вихованців мовою настільки ж далекою, як, припустимо, мова (старо) слов’янська чи навіть іноземна. …нею рішуче ніхто з жителів станиці не говорив».
Засновник і визнаний лідер усіх перших національних об’єднань українців Кубані так званої “Чорноморської громади” С. І. Ерастов (1856-1953) являв собою тип революціонера, що рано сформувався, виріс, за його власними розповідями, «в оточенні, яке ще зберігало тоді давні запорозькі традиції вільного козацтва». У 1878 році він стає студентом Київського університету й одночасно членом громади молодих українців “Кіш”, бере участь у постановках домашнього театру М. Лисенка, зближується з О. Кониським. У 1880 - поїздка в Женеву і Париж, зустрічі з М. П. Драгомановим та іншими видатними діячами української еміграції остаточно сформували його переконання. Виключений з Київського університету “за неблагонадійність і перебування понад термін за кордоном”, він перебирається в Петербург, де з головою поринає в народовольчу діяльність, працює в гуртку, який об`єднує всю студентську українську молодь столиці. Потім було нове виключення з університету і заслання, роки невлаштованості і революційної роботи, поки в 1894 році не осів у рідному Катеринодарі.
До моменту повернення С. І. Ерастова на Кубань козачий край уже не являв собою в культурному плані пустелю, як це було в часи В. Мови (Лиманського). Тут активно працював в обласному статистичному комітеті відомий український етнограф М. О. Дикарєв, який почав найперші кроки по дослідженню української культури Кубані. Для збору необхідних йому фольклорно-етнографічних матеріалів учений мав у станицях кореспондентів з числа вчителів, писарів і простих селян, через них намагався впливати на пробудження національної свідомості козаків. У своїх наукових працях Митрофан Олексійович особливу увагу надавав доказу тотожності української мови і діалекту, що існував на Кубані, а також підкреслював абсолютну подібність свят і обрядів тут і в Україні. “Обласні кубанські відомості” редагував В. Скидан - чудовий публіцист, пізніше шевченкознавець Л. Мельников. Фольклорну діяльність проводили А. Бигдай, Г. Концевич і О. Кошиць. Тут же працював історик і статистик Ф. Щербина, згодом автор двотомної “Історії Кубанського козачого війська”. Ще збирав свої колекції засновник військового історико-етнографічного музею Е. Феліцин і публікував свої численні збірники документів з історії запорозького і чорноморського козачих військ, історик-самоучка П. Короленко. Ці неабиякі особистості ніби створювали історико-культурне тло, на якому і розгорнув свою радикальну діяльність С. Ерастов.
Спочатку створений ним гурток поєднував усього лише трьох. Крім самого Степана Івановича, до нього ввійшли А. Бєлобородов і Л. Бич. У 1901 р. йому вдалося залучити до роботи народного вчителя зі станиці Калузької К. Безкровного і викладача жіночого єпархіального училища І. Ротаря, що користувався найширшим впливом на учнівську молодь. У тому ж 1901 р. в групу С. Ерастова увійшла група реалістів, серед яких виділявся майбутній президент самостійної Кубані Микола Степанович Рябовол. Як показав час, ставка на молодь і на запрошення талановитих представників інтелігенції з України виправдали себе. Тільки влітку 1902 р. на Кубань переїхало десять виключених з Полтавської семінарії учнів, у тому числі С. Петлюра, П. Ткаченко, П. Понятенко, П. Капельгородський та інші. На запрошення Ерастова і його однодумців відгукнулися відомі літератори, які пов’язали своє життя з козачим краєм: Я. Пекуче, Г. Доброскок, В. Самійленко, В. Потапенко, Ганна Супруненко, О. Лісовський та інші. Як писав Ерастов, “організація вийшла сильна, з великими діячами, і робота закипіла”.
Крім нелегальної діяльності: складання і друкування прокламацій, поширення літератури й усної пропаганди серед учнівської молоді і на робочих окраїнах, - члени громади брали найактивнішу участь у всіх громадських організаціях. Все підлягало ідеї пробудження національної самосвідомості кубанського козацтва: поширювалися книги, газети і журнали українською мовою, відзначалися ювілеї українських діячів літератури і мистецтва, організовувалися незліченні гастролі всіх відомих українських труп і корифеїв національного театру. Просвітницьку літературу друкували українською мовою в місцевих друкарнях.
Початок українського книговидання на Кубані також пов’язаний з ім’ям С. Ерастова. Тільки людина такого масштабу, загартований ідейний борець і природжений організатор міг перебороти численні цензурні перепони, які стояли тоді на шляху розвитку національного друкування в Росії. В повній мірі ці заборони діяли аж до 1905 р. і на Кубані, де більшість населення складали вихідці з України. Перші початі С. Ерастовим спроби видання книг українською мовою належать до 1896 р., коли в Катеринодарі побачила світ книжка А. Кримського “Хто ж винен?”. Через рік ця книга була перевидана в Ростові-на-Дону в друкарні І. Тер-Абрам`яна тиражем 1200 прим. Одночасно в Ростові п’ятитисячним тиражем був видрукуваний збірник оповідань Б. Грінченка. Для пробудження інтересу до читання книг українською мовою С. І. Ерастов запровадив звичай обдаровувати ними “колядників” і “щедрувальників”, які, почувши про незвичайні різдвяні і святочні дарунки, хмарою сунули у святкові дні до будинку видавця. Пропагандою книги в сільських районах займалися члени станичних “Просвіт”, осередків підпільної революційної української партії, а також працівники чайних. На великі сільські ярмарки, храмові свята і народні гуляння їх носили спеціально підібрані і навчені Ерастовим книгоноші.
Наступна спроба просунути в маси українське художнє слово пов’язана з ідеєю видання на Кубані “товстого” журналу. Але на клопотання “надійшла дуже коротенька відповідь головного управління у справах друкування: «Издавать журнал на малороссийском наречии под названием “Поступ” признано министром внутренних дел не подлежащим удовлетворению”. На жаль, невдачі (подібні до цієї) зустрічали в російських ліберальних і слав’янофільствуючих колах не співчуття, а скоріше погано приховувану зловтіху.
Постійною турботою кубанських просвітян стало відкриття на Кубані мережі українських народних шкіл. Ось як обґрунтував їх необхідність на І Всеросійському з’їзді діячів громад народних університетів від імені земляків видатний північнокавказький бібліограф Б. М. Городецький, що просив “поставити на обговорення і санкціонувати своїми авторитетними висновками наведені нижче тези:
1. Викладання в нижчій школі на території, заселеній українським народом, зокрема в Кубанській області, повинне вестися українською мовою.
2. Українська мова повинна бути введена у вжиток у всіх просвітительських установах, які функціонують у місцевостях з українським населенням і організовані для освіти мас.
3. У середній і вищій школі, що функціонує на території України, необхідне введення українознавства у вигляді вивчення української мови, літератури, історії, географії й економічних особливостей України.
4. Рекомендувати громадам народних університетів й іншим приватним просвітительським організаціям, що діють на територіях, населених більшістю українців, щоб уникнути докорів у мимовільній підтримці русифікаторської політики і з метою найбільш успішного розвитку справи освіти, широке впровадження як вживання української мови, так і дисциплін з українознавства”.
Доповідач невипадково говорив про Кубань як про територію, населену переважно українцями. Щойно в Катеринодарі були опубліковані більш ніж красномовні дані останнього перепису населення, які підтверджували, що 48,2% родин станичного і сільського населення області вважає своєю рідною мовою “малоруську” і лише 42,7% - такою визнають російську мову. “Таким чином, - дійшли висновку статисти того часу в особі найавторитетнішого етнографа Л. В. Македонова, - судячи з мови, малоруська народність переважає в Кубанській області. Корінне козаче населення переважно говорить малоруською мовою”.
Коли лютнева революція створила умови для активної творчої роботи, першими зібралися на свій з’їзд кубанські педагоги. Він проходив у Катеринодарі 13-14 травня 1917 р. У резолюції педагогічної секції з’їзду говорилося: “1. Принципово погодитися з потребою негайного введення в Кубанському краї навчання рiдною мовою… кількість шкiл українських i росiйських повинна бути пропорцiйна числу людей, якi говорять тiєю або iншою мовою”. Десятий пункт резолюції пропонував негайно приступити до найширшого видання української дитячої літератури. Що стосується “Українського букваря”, то він витримав два видання (1917 р., 1918 р.).
Завдяки ініціативі знизу вже в ході громадянської війни починається масова українізація кубанської школи, періодичної преси, видавничої справи. Книги українською мовою видає С.І.Ерастов. Перша українська газета вийшла в Катеринодарі в 1917 р. Називалася вона “Черноморець”, а видавало її товариство “Ранок”. У 1918 р. у Новоросійську побачили світ перші номери газети “Нове життя”. Пізніше (1919 р.) у столиці Кубанського краю видавалася просвітянська газета “Кубанська зоря” з багатим літературним розділом, у різних видавництвах вийшли казки для дітей, збірник оповідань В. Винниченка, цілий розсип тоненьких книжечок віршів Т. Шевченка, В. Мови, М. Вороного й інших українських літераторів. Окремі видання С. І. Ерастова фінансувалися з Києва, зокрема урядом гетьмана П. Скоропадського. І це зовсім не випадково. З моменту проголошення незалежної Української держави кубанські українці тісно співробітничали з метрополією, шукаючи і частково знаходячи в ній союзника. У Центральній Раді по територіальному представництву Кубань представляв С. Ерастов. Останнім часом багато написано про двотижневий візит кубанської делегації на чолі з М. С. Рябоволом у Київ влітку 1918 р., про підписані тоді військові і економічні договори, покликані максимально зблизити дві держави (Україну і Кубанський край) аж до їх об’єднання. Підвищені симпатії до кубанців мав і С. Петлюра, який фактично починав свій революційний шлях в Катеринодарі, добре знав як про українські симпатії кубанців, так і особливості їх етнічної свідомості.
На жаль, справжнього зближення так і не вдалося досягти… “Единонеделимцев” білого руху турбувало посилення українських позицій у Кубанській раді і кубанському уряді. Влітку 1919 р. денікінською контррозвідкою був злочинно вбитий перший кубанський президент, український патріот і народний улюбленець Микола Рябовол, а в листопаді все тими ж темними силами на Кубані був вчинений державний переворот. Чорноморська фракція в Раді була арештована, її лідер священик О. І. Кулабухов повішений на Фортечній площі, а інші лідери чорноморців депортовані в Константинополь. В тому ж 1919 р. кубанська “Просвіта” була заборонена, а за томик віршів Т. Шевченка, виявлений у козачій хаті, за солодкоголосу бандуру, нерозлучну подругу козака, господаря чекав розстріл.
Тут же, на Кубані, багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку видатного кубанського українця, останнього прем’єра республіки Кубанський край В. Іваниса, нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню “врятувало добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об’єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України”.
Трагедія кубанських українців у “країні серпа і молота” вимагає окремої розмови у світлі нових фактів і з урахуванням нашого сьогоднішнього знання про справжню спрямованість вектора, за яким розвивалася вся післяжовтнева історія імперії.
http://www.br.com.ua/referats/ukrainoznavstvo/15088-1.html
Герб Кубанської області
Збірник Громади українців з Кубані.
Українці Кубані та їхні пісні
Опис революційних подій на Кубані 1917-1920 рр.
Розгром українського відродження Кубані (1973)
Золото Кубанської республіки і скарби запорожців.
Прапори Кубанських козаків.
Підписатися на:
Коментарі (Atom)