Як уманський полковник Кубань до України приєднува                                                     

У серпні 1914 року, коли Федір Боржинський (на фото - крайній праворуч) повертався до рідної Іркутської козацької сотні із розві-дувальної місії в Монголії і Китаї, він уже мав високий дворянський титул барона – "за особливі заслуги перед урядами Монголії та Російської імперії".

Проте 35-річний офіцер із хвацькими вусами у всіх анкетах у графі "походження" продовжував писати "з селян Уманського повіту Київської губернії".

Гордився не погонами і титулом барона, а тим, що українець і син простого уманського хлібороба Кіндрата Боржинського...

Сам же Федір мав долю професійного військового. У царській армії з 1899 року – ще 20-річним проходив муштру в чині рядового 51-го піхотного Литовського полку, який дислокувався у кримському Сімферополі. 1904 року вже в чині підпоручника попросився до Східно-Сибірського стрілецького полку і в його рядах хоробро воював проти японців. Отримав поранення, мав відзнаки командирів. На курсах розвідників навчався "без відриву від служби", а після закінчення Східного інституту, з 1910 по 1914 рік став офіцером розвідки штабу Іркутської військової округи. Саме за заслуги цього періоду, після серії "закордонних далекосхідних відряджень" офіцер став бароном – російський уряд визнав за ним дворянський титул, отриманий від уряду Маньчжурії.

У складі Іркутської козацької сотні, розгорнутої у дивізіон, вирушив на фронт Першої світової практично в перші її дні. Пізніше став сотником Читинського, а потім Хоперського козацького полку. За гарячі бої на Кавказі отримав орден Святого Георгія й іменну зброю та погони підполковника імперської армії.

Коли рідна Україна стала на шлях боротьби за державну самостійність, Боржинський повернувся на Батьківщину – це було у весняні дні 1918-го. Український уряд вирішив за краще використати бойового офіцера на дипломатичній роботі, враховуючи його досвід, здобутий у Китаї та Монголії. Перше призначення – консулом України у П’ятигорську, де з терськими козаками північнокавказької "столиці" антибільшовицького руху Боржинський швидко знайшов спільну мову. У вересні 1918 року Федір Боржинський отримує від гетьмана Скоропадського звання полковника і водночас – призначення повноважним представником Української держави на Кубані. На той час кубанські козаки, які назвали свою державу на український манер Кубанською Народною Республікою, прагнули максимального зближення з Києвом. Переговори кубанських лідерів з гетьманом велися посередництвом нашого земляка-уманчанина й кінцевим їх результатом Скоропадський, і більшість у Кубанській Краєвій Раді прагнули бачити входження Кубані до складу УНР.

По всій Кубані за сприяння посла Боржинського місцева "Просвіта" розгорнула видавництво книг, друк газет і навчання українською мовою. Нащадки переселенців-козаків з України радо сприймали курс на повернення до рідних витоків. Зате вовчу лють викликало це у денікінців – поборників ідеї "єдіного русского народа і нєдєлімой Россіі". Боржинський потрапив до їхнього "чорного списку" – залишалося знайти сприятливу мить для розправи...

Вона настала у лютому 1919-го. Після перевороту в Україні, коли на зміну Гетьманові прийшла Директорія, Боржинський вирішив їхати до Києва, щоб отримати інструкції щодо подальшої роботи на Кубані. Отамани донських і кубанських козаків відмовляли його від цього, переживаючи за безпеку українського посла. Проте той вирушив у складну дорогу охопленим війною краєм, сподіваючись на свою недоторканність як дипломата держави Україна.

Та для шовіністів-"великоросів", голодна до крові зграя яких вже виповзла на простори українських земель, закони дипломатії були не писані. 13 лютого на станції донбаської Волновахи фірмовий вагон посла оточила солдатня "Добровольчєской арміі". Офіцера-ветерана двох воєн разом з його підлеглими з дипломатичної місії вивезли до Юзівки (сучасного Донецька), де "Добровольчєская армія" під своїми знаменами із зображенням людських черепів саме ретельно вправлялася у вбиванні місцевому населенню шомполами і нагаями "бєспрєкословной любві к старшему брату".

Під покровом ночі полковника Боржинського вже наступного дня розстріляли. Менш ніж за два тижні до того барону виповнилося рівно 40 років... У ролі ката, який особисто віддав наказ про страту дипломата, виступив генерал Май-Маєвський, командувач денікінськими окупаційними військами в Донецькому басейні. Вирок для посла самостійної держави, визнаної практично всією Європою, був максимально шовіністично-нахабний – "за ізмєну Россіі".

Уманчанина таємно поховали у тій-таки Юзівці – тож для донецьких краєзнавців є робота, щоб спробувати знайти місце поховання славного сина України і належно його вшанувати...
http://04744.info/istoriya-umani/item/881-yak-umanskyj-polkovnyk-kuban-do-ukrayiny-pryyednuvavA

Політична партія «Наша Україна» і Київська міська організація «Меморіал» ім. Василя Стуса презентували електронну версію музейної експозиції «Народна війна» періоду 1917-1932 років,
http://memorial.kiev.ua/expo_war/
а також виставку стендів у місті Біла Церква у бібліотеці на масиві Леваневському,де учні білоцерківських шкіл змогли побувати.а також і наша школа.
Відвідавши виставку я була приємно здивована, так як це не просто історія України яку ми можемо будь-де прочитати чи почути,а цікаві факти про невідомих досі науковцям архівних документів щодо національно-визвольної боротьби українського народу періоду 1917-1932 років, які раніше перебували у Центральних державних та галузевих архівах Служби безпеки України вісімнадцяти областей.В експозиції, що складається з 29 стендів, використано велику кількість фотодокументів, багато з яких представлено вперше.

на днях я дізналася що 27 лютого 2012 року відбувся захід"Вечір кубанської пісні" з нагоди 94-ї річниці проголошення Кубанської Народної Республіки .
Гаслом свята стало закликання "О, земле втрачена, явись!"
Саме тут виконувалися різні пісні про Кубань із музичним супроводом під кобзу
Виступали: кобзар Тарас Силенко, співачка Ніна Матвієнко, бандурист Ярослав Чорновус, бандуристка Тетяна Лобода, лідер гурту "Тінь сонця" Сергій Василюк, кобзар Тарас Компаніченко і гурт "Хорея козацька", Хор "Вольниця".

Кубанський козачий хор — прославлений колектив, який останні три десятиріччя очолює Віктор Захарченко: народний артист Росії та України, доктор мистецтвознавства, професор, композитор, збирач фольклору, тонкий аранжувальник народних пісень. 22 березня маестро виповниться 65 років. З ім’ям Віктора Гавриловича Захарченка пов’язана міжнародна слава Кубанського хору, який став одним із найпопулярніших колективів Росії. Репертуар — найрізноманітніший: фольклор, духовна музика, класика, твори сучасних авторів.

Неодноразово кубанські козаки виступали в Україні. У нас безліч шанувальників їхнього таланту, які не пропускають жодного концерту. Адже кожна програма хору несхожа на попередню. Майстерність артистів філігранна. Голоси чисті, дзвінкі, з широкою палітрою і масою відтінків. Будь- який твір — міні-вистава. Крім прекрасних вокалістів у трупі працюють блискучі музиканти, танцюристи й актори оригінального жанру, які демонструють унікальні трюки з шаблями та кинджалами. Номери блискавично змінюються. Дуже тепло кубанців приймали глядачі Харкова, Полтави, Кременчука, Кривого Рогу, Запоріжжя, Миргорода і, звичайно, Києва. Вони брали участь у святковій програмі, присвяченій 189-й річниці з дня народження Кобзаря на сцені Національної опери України, а потім дали два сольних концерти у палаці «Україна». На київських підмостках відбулася прем’єра пісні «Як дитиною бувало» на вірші Лесі Українки (музика Віктора Захарченка).

***

— Історія Кубанського козачого хору починається з 1811 року. Перший концерт відбувся 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Спочатку це був суто співацький колектив, який виступав на світських концертах, — розказує В. Захарченко. — Вже тоді «ізюминкою» програм було виконання народних пісень, які козаки споконвіку співали у своїх станицях. До Жовтневої революції багато виконувалося церковної та класичної музики. А чорним періодом для хору можна назвати 20-ті роки. Коли за наказом Свердлова і Троцького козацтво репресували. У перші роки радянської влади заможних станичників буквально винищували, висилали до Сибіру. Людське життя було нічого не варте, не до пісень і танців було, колектив розформували... У 1936 році влада дала «задній хід». Сталін навіть звернувся до церкви, дозволив відкрити кілька православних храмів, зробив деякі поступки для віруючих. Саме в той період у Краснодарі та в Ростові було зорганізовано два професійних колективи: Державний кубанський козачий хор й Ансамбль пісні і танцю донських козаків. Ми юридично є спадкоємцями Кубанського козачого хору. Але існує і духовний бік даного питання. У 1995 році до Краснодару приїжджав Патріарх Московський і Всієї Русі Алексій II. Він зустрічався з козаками. Послухавши наш спів духовних творів, владика поцікавився, чому ми не співаємо в храмах, як наші предки. І благословив нас. Відтоді ми є єдиним колективом, який бере участь у церковному богослужінні. На всі великі православні торжества співаємо в соборах.

Щорічно їжджу по краю, збираю пісні стариків-станичників, нащадків чорноморських (українських) козаків, які прийшли із Запорозької Січі, та російські пісні донських козаків. Записав кілька тисяч таких творів. Сам роблю обробки та аранжування. Стараюся зберегти в кожній народній пісні її «аромат». Адже можна так навигадувати, що першоджерела ніхто не впізнає. Я за дбайливе збереження джерел. Одна з наших нещодавніх знахідок «Кубань річка-невеличка» — на вірші українського дореволюційного кубанського поета Олександра Півня. Я підготував компакт-диск українських пісень «Моє музичне приношення Україні». Немало творів, які прозвучали в нинішній програмі, написано на тексти великих поетів Росії та України: Пушкіна, Шевченка, Некрасова, Лесі Українки. Виконуємо фольклорні пісні, твори сучасних композиторів: Геннадія Заволокіна — автора відомої телепередачі «Грай, гармонь». На жаль, півтора року тому він трагічно загинув. У нашому репертуарі твори Олександри Пахмутової, Олександра Дудника. Я і сам пишу музику, враховуючи можливості кожного вокаліста нашого хору, оскільки знаю кому доручити сольну партію, а хто співатиме дуетом.

Поступово наш колектив оновлюється. Для талановитих людей у нас завжди двері відкриті. Нині в хорі працює 125 чоловік. Хоча не стану приховувати, у нас є фінансові труднощі. Зарплати досить скромні, і на них непросто знайти гарних артистів. До речі, з України у нас співав Сергій Ярошенко. Він випускник Київської консерваторії, співав у вашій Національній опері. У нього чудовий бас, зараз він виступає за кордоном. З нами виступав соліст Великого театру Ігор Морозов — прекрасний баритон. Йому запропонували гарний контракт, і нині він співає в Австрії. Небагато наших вокалістів працює в Китаї, Японії. Шкода розлучатися, а що поробиш? Ми є державною структурою, іноді допомагають спонсори, але суперничати в гонорарах з іноземними імпресаріо не можемо. Проте наші актори можуть похвалитися цікавою роботою. Хор часто гастролює, об’їздили всі континенти. Наша гордість — Дитяча школа Кубанського козачого хору, в ній навчається 600 чоловік у п’яти групах різного віку.

***

У радянські часи Кубанський хор, не побоюючись отримати клеймо «націоналістів», на багатьох своїх концертах співав «Ще не вмерла Україна».

— Щоразу в залі народ вставав. Одного разу, після виступу в Києві, до нас підійшли перелякані чиновники та поцікавилися, чи знаємо ми, що цю пісню заборонено. Я зробив здивовані очі та парирував: «Не знаю! В нас у станиці Васюринській її співають як старовинну народну пісню». Я, звичайно, лукавив, чудово знаючи, що її написано Павлом Чубинським і Михайлом Вербицьким. Мене радує, якщо у фіналі концертів хористи та глядачі починають співати разом.

Давня творча дружба пов’язує Кубанський хор і берегиню народної пісні Ніну Матвієнко. Справжнім подарунком киянам став їхній спільний виступ, який подарував істинну насолоду від їхнього віртуозного і проникливого співу.

— А з українськими композиторами мені не вдається налагодити контакти, — нарікає Віктор Гаврилович. — Років 15—20 тому я привозив до Києва два фольклорних автентичних колективи зі станиць Ленінградська й Анастасієвська. Провів кілька зустрічей, дивуючись, що жоден з авторів не висловив бажання співробітничати з нами. В одному з інтерв’ю я навіть з гіркотою сказав: «Напевно, українські композитори думають, що вони пишуть кращу музику, ніж народ. Адже Михайло Глінка стверджував, «музику створює народ, а ми, композитори, її тільки аранжуємо».

***

— Я українець. Наш рід бере своє коріння з Полтавщини та Чернігівщини. На Кубань прадіди відправилися в пошуках кращої долі, але мої батьки рано осиротіли, з дитячих років їм довелося важкою працею заробляти на хліб, — продовжує Віктор Захарченко. — Вдома ми завжди говорили українською. Жили в станиці Дятьківській. Саме там я вперше почув цілий розсип прекрасних народних пісень.

Сильний характер, який допомагає мені долати труднощі, — від матері. У перші місяці Вітчизняної війни прийшла похоронка на батька, і мамі довелося самій виховувати чотирьох дітей. У 1996 році Господь послав серйозне випробування. Мене збила машина. Я отримав перелом стегна. Сім місяців пролежав у лікарні. Переніс шість операцій. Два з половиною роки ходив на милицях. Трохи зміцнівши, але все ще погано самостійно пересуваючись, поїхав на гастролі до Києва. Мені допомогли колеги вийти на сцену. Зал вітав стоячи. Хіба таке забудеш? За той «лежачий» період я написав близько трьохсот аранжувань народних пісень і музику на вірші Лермонтова, Єсеніна, Пушкіна, Рубцова. Відчув таку жагу до творчості. Після аварії записав десять компакт-дисків. Адже ми смертні, а музика і пісня переживуть нас.

Кубанський козацький хор

Кубанський козачий хор у Білій Церкві ми не могли пропустити таку подію)
кажуть що це найкращий виступ за останні 200 роів)

Доброго дня!)
Успіхи нашої команди рухаються досить добре, єдиною проблемою є відстань між містами, але не зважаючи на це, учасники "Салатової фіалки" дружньо спілкуються з жителями Кубані. Громадяни не розуміють української мови, отже ми спілкуємося з ними  на російській, але це не є проблемою яка б заважала нам.

Через декілька днів мені скинуть фотографії шкіл Кубані.
Я знайшов нових друзів з якими я спілкуюся регулярно)
Мені не вдалося поспілкуватися на українській мові тому ,що Кубанці її не розуміють ....
Я буду і дальше працювати над цим проектом тому ,що це цікаво дізнаватися постійно щось нове.